Три роки — стільки Україна живе у великій війні. Три роки обстрілів, тривог, втрат і очікування новин. Три роки, відколи Росія вирішила знищити українську незалежність і саму ідею свободи. Разом із неймовірнім героїзмом українців, стійкістю і жертовністю в ці роки виросло й інше — втома, зневіра, гнів і біль.
😔 Втома, яку не видно
Ця втома — не про фізичну слабкість. Вона глибше. Вона про те, як люди вже не реагують на звуки сирени, як перестають вірити в ефективність рішень згори, як втомлюються від постійної мобілізації — не лише в армії, а й в душі.
Стрес став фоном життя.
Страх — звичним супутником.
Невизначеність — нормою.
Люди виїжджають, бо не витримують. Не лише через війну — а й через бюрократію, свавілля ТЦК, безпорадність системи, яка має захищати.
💔 Системні проблеми, які з’їдають довіру
Поки волонтери рятують фронт, бюджети міст витрачаються на благоустрій парків, плитку та фонтани. Поки поранені бійці шукають реабілітацію, ремонтуються дороги в тилу. Поки родини переселенців ледве виживають — гроші йдуть на PR-проєкти, а не на житло, їжу чи підтримку.
Додаємо сюди:
Інфляцію та зростання цін на все — від хліба до ліків;
Комунальні тарифи, які зростають навіть у прифронтових містах;
Корупцію, що проросла в тилу, як бур’ян, поки армія тримає фронт.
Люди запитують: “За що ми боремось, якщо тут — те саме, проти чого ми повстали у 2014?”
🌍 Світ дивиться. Але не завжди діє
Світ втомлюється. Тон політичних заяв змінюється. Допомога приходить із затримками, а іноді й взагалі зупиняється на тлі чужих виборів. Українці відчувають це — і це болить. Бо зло не спить. Росія не змінилась — вона все ще атакує, все ще вбиває, все ще бреше.
🛡️ І все ж Україна тримається
Попри все — країна тримається. Тримається на людях. Не на інституціях. Не на реформах. А на вчителях, які ведуть уроки в укриттях. На медсестрах, які за копійки рятують життя. На військових, які не повертаються додому, але не здаються. На батьках, які борються за майбутнє своїх дітей.
✊ Як витримати, коли сил майже не лишилось?
Визнавати втому — це не слабкість. Це чесність.
Зменшувати тиск на себе. Не всі мають бути супергероями щодня.
Тримати контакт із реальністю. Не занурюватись повністю в новини, не жити лише війною.
Допомагати точково. Підтримати сусіда, бійця, переселенця — важливо навіть малим.
Зберігати рутину. Вона — як якір у штормі.
Дозволяти собі радість. Пісня, кава, обійми, жарти — це не зрада. Це опір темряві.
🌱 Віра, яка тримає нас
Ми не знаємо, коли закінчиться війна. Але ми знаємо: вона не зможе тривати вічно. Україна вистоїть, бо народ, який пройшов Бучу, Ірпінь, Харків, Авдіївку, Маріуполь — не зламається. Це вже не та країна, яку можна злякати або купити.
І так, сьогодні важко. Дуже. Але й день, коли ми повернемося до відбудови, відновлення і справедливості — він прийде. І ми збудуємо Україну, яка не буде просто відновлена. Вона буде кращою. Бо вона — виборона.
💙💛 Україна тримається. Тримаймося разом!
Олена, www.vitamarg.com